Визначальним для мене, коли мова заходить про Новий час, про час, що настільки “новий”, що має у своєму новому дещо, що стосується сучасного (вічно сучасного), є насамперед те, що тут сам час почав не виходити із самого себе у вічність, де він, у минулі часи, знаходив прихисток, як невгамовне дитя (Плотін), а замкнувся на самому собі, роблячи вихід “з”, входом “у” самого себе. Так виникла, можливо ще на рівні історичної інтуїції, а не на рівні історичної свідомості замкнена петля, завдяки якій і стало можливим “самовиявлення”, виявлення себе самого, але й виявлення себе як самого у своїй самотності.
У вічності для скінченного не було межі, а відтак нескінченність світу, як відкритого обрію, була актуалізована, якщо завгодно, – нескінченність була дана як реальність ідеального. Час же, заплітаючись, розводить лінії в тому, що триває, відсуваючи нескінченність в ідеальне, що вже потребує трансценденції, як необхідного кроку, стрибка, якісного зсуву в досвіді, без якого реальність реалізується лише як повторення одного й того самого. Час, що вивільнився, сплітаючись, починає заміщати “виходи”, як це було за часу традиції (це можна ще сказати про ранню патристику). Ці виходи обернулися “входами”, протиканнями матерії. Час, який здійснив становлення, ставши історичним часом, виявив досвід нестачі, необхідність вічної компенсації та безутішного пошуку.
