Чим відрізняється давньогрецький тетатр він сучасного? Майже все, що є в сучасному театрі вже було в античному. За вийнятком деяких вибагливостей театрального освітлення, гардероба і театральних кас.
Давньогрецький театр та його особливості
Античний театр народився з релігії (й довго лишався релігійною практикою), з хворобливої схильності греків змагатися в усьому з засадничої діалектичності європейської культури і з патріотизму (хоча, можливо, патріотизм народився одночасно з театром).
Попри те, що афіняни найбільше вшановували Афіну, їхнім центральним культом був культ Діоніса. В багатьох інших полісах також.
На честь Діоніса влаштовувалося зимово-весняне свято Діонісії. Але позаяк грекам все необхідно було протиставляти всьому, вони малі Діонісії протиставили великим Діонісіям. Інакше було б нудно.
Під час Діонісій дві групи співаків і танцюристів змагалися одна з одною біля вівтаря Діоніса, поруч з Акрополем.
Вирогідно, довгий час після виникнення цього звичаю, всі присутні мешканці полісу були задіяні в ритуалі, але вже напочатку шостого століття відбувається поділ на виконавців і публіку, не лише з причини мистецького ускладнення, але й з грецької жаги протиставлення всього всьому (в даному випадку, пасивного активному, виконання сприйняттю).
Давньогрецький театр, цікаві факти
На якомусь етапі виділяється фігура головного співця хору, який «виступав, як соліст, відповідав на запитання глядачів, розповідав історії про богів і героїв».
У часи Арістотеля вважали, що функцію цього соліста-актора (гіпокріта) впровадив перший в історії драматург Теспіс (або Теспід) у першій половині шостого століття до Р. Х.
Він перебрався до Афін з Пелопонесу ще до офіційного заснування свята Великих Діонісій.
Перший актор давньогрецького театру зображував свою розповідь за допомогою жестів, костюмів і зміни масок. Драматична напруга виникала тепер уже не лише з протистояння двох частин хору, але й з протистояння всього хору акторові. Ця чудова ускладненість додавала розкішні мистецькі можливості. Давньогрецький театр таким чином почався.
Втім, перші п‘єси до нас не дійшли.
Варто звернути увагу на те, що театр виникає майже одночасно з філософією і ліричною поезією.
Актор відділяється від хору, ліричний поет занурюється в себе всупереч суспільству, філософ тікає з практичного мислення в абстрактне.
Все це – піднесення особистісного. Можна сказати театральніше – це революція особистості.
Напочатку п‘ятого ст. до Р. Х. Есхіл запроваджує другого актора. Деякі з його трагедій дійшли до нас. Трагедія – перший театральний жанр, адже міф, на якому грунтується сюжет театральної драми, завжди трагічний. Епос трагічний. Душа трагічна. Життя трагічне.
Естетичне осмислення і оспівування трагічного – початок мистецтва і релігії (які неможливо роз‘єднати в перші сотні тисяч років людської історії).
Класична грецька драматургія виростає з драми блискучої і трагічної історії п‘ятого століття.
Два актори Есхіла – це зіткнення образів у протистоянні хору. На цьому можна було б зупинитись, але Софокл вирішує додати третього актора, аби все максимально ускладнити.
Саме поява третього актора спонукає Пелопонеську війну. І хто скаже, що це не так, той взагалі не розуміє ні духу великої історичної дії, ні такту історії.
Але греки хотіли доповнити високе низьким, трагічне висміяти комічним, тому другим великим жанром театру стала комедія.
Яким був античний театр
Це був небезпечний винахід. І зрозуміти це ми спромоглися лише після останніх президентських виборів.
Але учні Сократа усвідомили все вже тоді, після поетичного доносу Арістофана на їхнього вчителя.
Давньогрецький театр був частиною громадянського церемоніалу, священнодійством і змаганням.
Учасники дійства протистояли один одному і конфліктували з хором і долею, а драматурги змагались й завойовували призи.
Еврипід до того ж протистояв публіці, але був переможений нею, хоча взяв реванш після смерті.
В елліністичному й у римському світі збільшувалося число різновидів театрального дійства, а також варіанти конструкцій театральних будівель.
Зрештою, античний театр вдосконалився до того, що зник.
Нині його початок ми знаємо краще, ніж його кінець, хоча збереглося так мало, що подібно Сократу до якого прислухався Еврипід і якого висміював Арістофан, можемо констатувати: ми не знаємо нічого.
