Замість передмови – ця стаття про філософію Арістотеля аж ніяк не має на меті значне дослідження вчення Арістотеля та особливо його метафізики. Однак вказати на те, що в арістотелівському спадку є найбільш значимим та лишити дороговкази тим, хто бажає ознайомитися з цим спадком самотужки – це і є метою всього, написаного нижче.
Філософія Арістотеля, з чого почати вивчення?
Перше, про що варто згадати, коли спадає на думку філософія Арістотеля – він, певно, був останнім значним репрезентантом грецької філософії класичного періоду. Безумновно, й після нього були видатні мислителі, які зайняли своє місце в історії, зокрема, заслуговють на згадку Епікур та засновник стоїцизму Зенон Кітійський. Одначе ж, то вже буда інша доба і їхні вчення отримали подальший розвиток лише у Римі.
Так, духом епікурівського матеріалізму пронизана поема Тіта Лукреція Кара “Про природу речей” а Зенон став великим предтечею римських стоїків – Епіктета (хоча й грека за походженням), Сенеки і, звісно, Марка Аврелія. Якщо ж казати саме за класичний період, то на Арістотелі, загалом, він і закінчився. Що накладає певний відбиток на арістотелівську філософію як на, значною мірою, плід кодифікації вчень як безпосередніх попередників Арістотеля, Сократа й сократівського учня та вчителя Арістотеля Платона, так і досократиків, зокрема Геракліта, вчення якого носило інтегральний характер задовго до Арістотеля.
Генеза античної філософської думки
– Якщо прослідкувати генезу філософської думки в античній Греції то можна помітити, що досократики не дуже цікавилися людиною, як такою. Набагато більше їх турбував Всесвіт загалом та ті засади, на яких він влаштований. Тому коли в Афінах з”явився Сократ, який зосередив фокус своїх інтелектуальних зусиль на сапопізнанні й етичній проблематиці, це стало переворотом у тогочасному дискурсі, знаменувавши перехід до тієї самої класичної доби. Платон, загалом, продовжив тенденцію Сократа, поняття блага, як індивідуального, так і колективного, є одним із центральних для його філософії. Арістотель же, поєднав ці дві тенденції попередньої йому філософської думки.
– У своїй “Метафізиці” яку, до речі, він називав “першою філософією” вказуючи тим на її фундаментальність, ним були сформульовані найбільш загальні засади буття, як він їх розумів. Конкретніше, чотири.
Чотири закони буття Арістотеля
- Матерія (субстанція) як те, щ чого все складається і шо, тим самим, дає можливість для існування будь-чого.
- Форма (ідея, ейдос) те, що втілюючись у матерії, конституює її до світу феноменів, тобото явищ, частиною якого є й ми. Саме форма як певний принцип організації матерії робить той чи інший феномен саме тим, чим він є а не чимось іншим.
- Першопричина (нерухомий рушій) найбільш фундаментальна засада з усіх, те, на чому замикається ланцюг причинно-наслідкового зв”язку і те, шо саме лишаючись незмінним ініціює, тим не менш, весь рух або життя, що, згідно Арістотеля, є одним і тим же. Є найбільш близьким до поняття Бога.
- Мета або ж те, до чого все йде. У термінології Арістотеля, як і його вчителя Платона, саме це й називалося Благом В абстрактно-філософському сенсі безвідносно до благ конкретних.
Фундаментальна праця Аристотеля “Категориї”
Іншою фундаментальною працею Арістотеля є “Категорії”, присвячені найбільш загальним поняттям реальності, таким як кількість, відношення, час, тощо. Однією з цілей написання цієї праці було створення засад для класифікації будь-якого описуваного феномену аби ніщо не опинилося за їх (категорій) межами. Саме ця праця, як на думку автора, найяскравіше демонструє всеохопність його досліджень.
В чому ж полягає його метафізика?
У “Нікомаховій етиці” він переходить від загального (Всесвіту) до окремої (людини), зокрема, розбирається із тим, чим є людина, що їй властиво і як їй краще жити. Йому належать класичні визачення людини як “тварини соціальної” (згодом політичної) та чесноти, як “золотої середини” між крайнощами, які й є вадами. Наприклад, мужність є золотою серединою між боягузством та нерозсудливістю, а щедрість – між скупістю та марнотратством.
Що є благом для людини по Арістотелю?
Там же ним було зформульовано, що є благом для людини (щастя) та дане визначення щастя, як життя згідно чеснот, що дозволяє заперечити тим, хто вбачає в даній концепції евдемонізм, адже правильні й чесні вчинки далеко не завжди ведуть до радощів та задоволення.
Причому, як і Платон, Арістотель вбачав значну роль держави у вихованні людей для щасливого життя, рівно як і наявність у суспільстві людей, котрі нездатні бути щасливими. За такі й подібні погляди їх часто піддавали критиці сучасні ліберально- комуністичні ідеологи на кшталт Карла Поппера.
Філософія Арістотеля коротко
Втім, роль Арістотеля далеко не тільки в тому, що він перекинув місток між онто- та соціологією. З-під його стилосу виходили праці, присвячені самим різним напрямкам людскього знання, від “Політики” до “Фізики”.
А у своїх “Аналітиках” він уперше сформулював закони формальної логіки (тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатнього підгрунтя), які лежать в основі наукового дослідження аж до сучасності. Він же, як можна бачити навіть із назв його праць, багато в чому вплинув на формування сучасної наукової мови.
Також саме з Арістотеля пішов критичний, науковий стиль мислення з властивою йому холодною безособистісністю, шо є своєрідним trademark ученого й понині. Скажімо, образне визначення Гераклітом Бога як дитини, що грає в шахи сама з собою, в працях Арістотеля виглядало б недоречно, як і образність загалом. Максимум це “нерухомий рушій”.
Власне, саме він перетворив філософію на науку, якою вона я залишалася наступні дві з половиною тисячі років, аж поки один філолог з Рекену не навчив її знову танцю головою й ногами. Втім, це вже інша історія.